Львів 03.09.2018 р.
Світанок
Перехрестя вул. Наукової та Княгині Ольги
Прокинувшись півгодини тому, спішно рухаюсь до зупинки. Надзвичайно не люблю запізнюватись, особливо, коли мене хтось чекає.
“Вар’ят в капелюсі з 50-ти літровим наплічником. Саме те, чого бракує в трамбованій львівській маршутці” -роздумуючи про всенародну ненависть до мене, намагався втиснутись і втиснути свій багаж.
Поступово густота населення маршрутки знизилась до такої, що ми могли дихати. До кінцевої зупинки я доїхав один і на 15 хвилин раніше, ніж планував.
Друзі, з якими їхатиму до Варшави, ще навіть не вийшли з дому, а King Cross Leopolis звідки ми мали виїжджати, був ще зачинений.
Через моє марне небажання запізнитись, не встиг поснідати вдома. Всі мої подальші спроби знайти чим поживитись
в очікуванні машини, увінчались провалом. Тільки ввійшовши в щойно відкритий гіпермаркет, відчуваю сигнал телефону.
Закони “Мерфі” для мене більш реальні, ніж закони фізики.
“Ми вже під’їжджаємо.” – каже промовисте сповіщення не екрані мого смартфону.
Вийшовши на вулицю помітив, що мене вже чекає сім’я Садових: Богдан, Юля та маленька Ксеня (їй тоді десь близько 3-х років було).
Богдан, науковець. Бавиться високотехнологічними інструментами в супер-лабаторіях, досліджує різні штуки, що не вкладаються в моїй гуманітарній голові, але якщо коротко, то рухає прогрес та рятує людство. Частина цих експерементів та досліджень проходить на базі якогось Варшавського інституту (там дійсно прикольні лабараторії, сам видів, коли два роки тому Богдан на свій страх і ризик мені провів нелегальну екскурсію), там же, якщо не помиляюсь, він пише докторат (чи вже написав).
Оскільки Садові і так їдуть до Варшави, то вони люб’язно погодились підвезти мене також. Це, звичайно, не до Бразилії, але все ж трішки далі, ніж їздять маршрутки з мого села.
З нами ще був 5-й пасажир.
– А ти шо, тіпа тоже путішествінік? – звернувся до мене пасажир, коли я клав свій чималий наплічник в багажник.
– Та є таке, мандрую трішки, – посміхаюсь “вражений” його дедукцією.
– Я тоже такє люблю. Но, який в тому смисил? Воно ж не дає ніяких матеріальних приімуществ. Ну хіба шо якесь моральне наслаждєніє… Пейзажі там, пляжі разні… – екзистенційно розмірковував про сутність мандрів “5-й пасажир до Варшави”.
– Кожному своє, – черговий раз підтверджую спостереження про людську мотивацію. Запаковую наплічник в багажник і рушаємо.
Україно-Польський кордон, КПП Рава-Руська.
– Доброго дня!
Ціль та мета візиту? Куди прямуєте?? – беземоційно запитав польський прикордонник.
– Наукова діяльність? – відповів Богдан та дав всі відповідні документи.
– А ви?, – звернувся до мене.
– Транзит в Бразилію через Люксембург.
– Покажіть ваш квиток. Скільки у вас є грошей?
– 250$ готівкою + гроші на картці, – паралельно показую квиток на телефоні.
– 250$? Цього мало! У вас квиток 11 вересня. Цієї суми мало для перебування в Польщі та ЄС, для Бразилії цього теж недостатньо! Покажіть, скільки у вас грошей на рахунку?, – агресивно вимагав прикордонник.
– Я зупиняюсь в друзів, тому цієї суми мені достатньо.
Прикордонник і далі вимагав стан банківського рахунку, але не маючи Інтернету, я не міг йому його показати. Хоча навіть якби показав, він би сказав, що цих грошей мало…
Богдан дає мені 2000 злотих, щоб я сказав прикордоннику, що в мене все ок з фінансами. У цей момент прикордонник просить його вийти з машини і кличе до себе на розмову. Він помітив невелику тріщину на лобовому склі. Таким чином, через невідповідний технічний стан машину хочуть “завернути”. Так як ми вже на пропускному пунті, то завернути нас не так просто, тому відправляють на яму. Це все займає дуже багато часу, нервів і прокльонів у сторону злісної польської митниці.
Розуміючи всепропащість ситуації, 5-й пасажир, встиг знайти машину, яка вже стояла в черзі на українському кордоні. Я ж подумав, що це “капець який класний початок мандрівки”.
Ми ж повернулись у Львів замінювати скло, а заодно і поспали в очікуванні чуда. Дочекавшись нового скла, поїхали на інший КПП. Було досить пізно, тож завдяки тому, що в нас була маленька Ксеня, нас пропустили трішки скоріше. І відносно швидко подолали кордон без додаткових ексцесів. І ще +/- до обіду доїхали в Варшаву, де дізнались, що 5-й пасажир поставив Богдану найнижчий бал на “бла-бла-карі”.
Так рік тому починалась моя пригода
За цей рік було безліч пригод, тисячі машин, мотоцикли, літаки, пароми, човни, кораблі, гори, вулкани, степи, ліси, пустелі, океани та річки, пожежі, землетруси, торнадо. Сотні міст, десятки тисяч км, 5 спроб пограбувань (про які я в курсі), тисячі добрих людей в Україні та за її межами.
Сьогодні я прокинувся у скаутському центрі міста Куско, а доки пішов чистити зуби в мою кімнату залетів “перуанський горобець”. Вчора нелегально взяв штурмом фортецю Інків (на світлинах якраз вона, нелегально, бо ціна квитка занадто кусалась). Хтозна-що мене чекає далі, і куди мене занесуть вітри пригод. Та дякую Богу і всім добрим людям на моєму шляху.
Не забувайте дякувати, адже життя прекрасне, тому що ми його таким робимо!
А ви маєте історії на польській митниці? Поділіться ними в коментарях.
