Найбільша колекція творів українського мистецтва в чудовій старовинній будівлі
Музей міститься в споруді межі 19-20 ст., зведеній під орудою київського архітектора Владислава Городецького. Це — перший загальнодоступний музей Києва. Художню спеціалізацію він має від 1930-х рр. Саме на ділянці між музеєм та колонадою стадіону «Динамо» на вул. Грушевського проходили перші вуличні бої з «коктейлями Молотова» під час подій української революції 2013-2014 рр.
Створенням музею місто зобов’язане ентузіастам — представникам київської інтеліґенції та буржуазії, які наприкінці 19 ст. об’єдналися в Київське товариство старожитностей і мистецтв. Воно взяло собі за мету «збирати пам’ятки в інтересах науки, а також для розвитку естетичного смаку й художньої освіти».
Будівлю музею зведено за проектом, що його остаточно доопрацював Владислав Городецький. Роботи розпочали 1898 р. Уже 1899-го частина приміщень стала місцем проведення виставки до ХІ археологічного з’їзду, що відбувався тоді в Києві.
Офіційно заклад під назвою «Київський художньо-промисловий і науковий музей імені вельможного імператора Миколи Олександровича» відкрили 1904 р. Уживали до нього й неофіційних назв: «Музей старожитностей і мистецтв» і «Київський міський музей».
Будівля причаїлася на зеленому острівці скверу й нагадує античний храм. Нагору ведуть широкі сходи, що їх охороняють бетонні леви. Їх створив італійський скульптор Еліо Саля, який від кінця 19 ст. працював у Києві та прикрашав більшість робіт Городецького. Він також виконував зображення грифонів на рогах будинку й багатофігурну скульптурну композицією фронтону «Тріумф мистецтва». На другому поверсі влаштовано ґалереї зі скляними дахами, що створює специфічно-музейне освітлення.
Зводили музей коштом Товариства старожитностей і мистецтв із доданням міської субсидії та меценатських пожертв. Цікаво, що грошей для реалізації маштабного проекту забракло, тому спершу спорудили тільки частину об’єму, яку можна було бачити з вулиці та нинішнього Європейського майдану. В усьому обсязі початкового задуму споруду добудували вже 1972 р. Але музей усе одно має замалі експозиційні площі.
За радянського часу заклад перейшов у державну власність, його перейменували на «Перший державний музей». До нього перейшло чимало приватних колекцій, що їх вилучила більшовицька влада. Від 1924-го — нова назва: «Всеукраїнський історичний музей ім. Т.Шевченка». На початку 30-их колекцію перебудували відповідно до ідеологічних настанов марксистської історичної схеми.
1934 р. історичну та археологічну збірки виділили в окремий історичний музей (нині це — Національний музей історії України). А в художньому — залишилася тільки мистецька колекція, і його стали називати Київським державним музеєм українського мистецтва, від 1964-го — Державним музеєм українського образотворчого мистецтва, тепер — Національним художнім музеєм України.
Нині тут представлено твори мистецтва від 12 ст. до сьогодення. Стіни музею вміщують чи не найліпшу в Україні добірку іконопису, давньої поліхромної скульптури. Крім того в експозиції — колекція козацьких портретів 18 ст. і традиційних українських народних картин (один із найяскравіших та найвідоміших сюжетів — «Козак Мамай»). Є також класичні твори живопису 19 ст., український аванґард (зокрема, твори фундатора абстракціонізму К.Малевича, який є вихідцем з України), мистецтво тоталітарної доби, новітні течії малярства початку 21 ст., добірка графики від стародруків до сучасності.
Музей зберігає відому радянським школярам картину Тетяни Яблонської «Ранок». Її репродукція була в усіх тодішніх підручниках української та російської мов для 3-4 класів, починаючи від 50-их рр. Тогочасні учні добре пам’ятають зображення десятирічної дівчинки біля відкритого вікна, яка соняшного ранку виконує фізичні вправи. За цією картиною учні писали твори. Натурницею для неї стала старша донька Тетяни Яблонської. Згодом її зять розповідав, що закохався в її дочку, коли побачив її в шкільному підручнику.
Нині в музеї часто здійснюють різні тематичні виставкові проекти.
